23 жовтня — Собор Волинських святих

Частина волинської землі, яка лежить між ріками Буг і Стир, отримала світло Християнської віри від першовчителів слов’янських Кирилаі Мефодія ще в кінці IX ст. На той час вона входила до складу Моравської єпископії, яку недовго, але досить плідно очолював архієпископ Мефодій. Про це в «Истории первобытной церкви у славян» (Варшава, 1840) розповів відомий дослідник слов’янських стародавностей і прибічник ідеї єдності слов’янських народів, польський історик В. А. Мацейовський.

Святкування Собору Волинських святих, серед яких першими стоять рівноапостольні Кирило і Мефодій, започатковано у Свято-Почаївській лаврі при преосвященному Димитрії (Муретові), архієпископові Волинському й Житомирському (1876-1882). Про це він оголосив на Урочистому Богослужінні 10 жовтня 1881 року в день святкування півсторічного ювілею повернення західноукраїнської святині до Православ’я. Офіційно загальне святкування Волинським святим звершується з 1888 року.

До складу Собору Волинських святих входять:

  1. Рівноапостольні Кирило і Мефодій, вчителі Слов’янські — (11 (24) травня);
  2. Рівноапостольна Ольга, велика княгиня Київська — (11 (24) липня);
  3. Рівноапостольний великий князь Київський Володимир — (15 (28) липня);
  4. Святитель Петро, митрополит Київський — (21 грудня (3) січня);
  5. Святитель Феогност, митрополит Київський — (11 (24) березня);
  6. Святитель Кипріан, митрополит Київський — (16 (29) вересня);
  7. Святитель Фотій, митрополит Київський — (2 (15) липня);
  8. Святитель Інокентій, єпископ Іркутський — (26 листопада (9 грудня);
  9. Святитель Нифонт, єпископ Новгородський — (8 (21) квітня);
  10. преподобний Стефан, єпископ Володимиро-Волинський — (27 квітня (10 травня));
  11. преподобномученик Макарій Канівський — (7 (20) вересня);
  12. преподобномученик Афанасій Берестейський — (5 (18) вересня);
  13. преподобний Іов, ігумен Почаївський — (28 жовтня (10 листопада));
  14. преподобний Варлаам, ігумен Печерський — (19 листопада (2 грудня));
  15. преподобний Микола Святоша — (14 (27) жовтня));
  16. преподобний Нестор Літописець — (27 жовтня (10) листопада);
  17. благовірнй князь Олег Брянський — (20 вересня (3) жовтня);
  18. праведна діва Юліанія, княжна Ольшанська — (6(19) липня);
  19. преподобний Федір, князь Острозький — (11(24) серпня);
  20. благовірний Ярополк, князь Володимиро-Волинський — (22 листопада (5 грудня);
  21. святитель Амфілохій, єпископ Володимиро-Волинський;
  22. преподобний Мефодій Почаївський.

23 жовтня — святителя Амфілохія, єпископа Володимиро-Волинського

Народився в XI ст. і був ченцем Києво-Печерського монастиря. Як і багато інших печерських чорноризців, був висвячений на єпископа. Про цю подію Київський літопис під роком 1105, неділя 27 серпня повідомляє так:

«У сей же рік митрополит (Никифор І) поставив Амфілохія єпископом у Володимир, місяця серпня у двадцять і сьомий день». Слід вважати, що він був четвертим архіпастирем на Володимиро-Волинській кафедрі після першого єпископа Стефана, поставленого ще рівноапостольним князем Володимиром, другого єпископа Стефана, що прийшов після ігуменства в Києво-Печерській обителі, і невідомого архієрея, що керував кафедрою в 1094-1105 роках. Протягом 17-ти років святитель Амфілохій окормляв Волинську паству, і це був досить складний час. Довелося йому багато сил докласти для викорінення залишків поганської віри та зміцнення християнства. Князівські міжусобиці, які тоді процвітали на Волині, також були предметом його турбот.

Не стояв він осторонь від справ митрополії. Безумовно, що брав участь у прославленні преподобного Феодосія Печерського, що відбулося в 1108 році. Разом з митрополитом Никифором зустрічав Володимира Мономаха, який 20 квітня 1113 року прибув до Києва на велике княжіння. Але його не видно серед архіпастирів, що прибули в 1115 році до Вишгорода на перенесення мощів святих Бориса й Гліба у новозбудований храм. Мабуть, це було рішення удільного князя Володимиро-Волинського Ярослава Святополковича, який ворогував тоді з Володимиром Мономахом. Ярослав був одружений на великокнязівській внучці й дуже погано до неї ставився. Терпів від цього і святитель Амфілохій, якому разом з усіма володимирцями довелося витримувати двомісячну облогу міста. Це сталося в 1117 році, коли Володимир Мономах вирішив покарати Ярослава. Коли ж той покорився, то і святий Амфілохій брав участь в акті примирення. На той час подібні міжкнязівські угоди укладалися обов’язково з благословення святительського. Проте Ярослав прожив мирно зі своїми київськими родичами недовго, прогнав свою дружину й через рік пішов в Угорщину. Там він мав на меті зібрати військо і йти на Володимир, в якому вже княжив син Мономаха Роман. Так воно й сталося: у 1121 році назріло нове збройне протистояння. За таких обставин залишатися святителю Амфілохію у Володимирі було вкрай небезпечно, та й роки його вже були не молоді. Згадав він правило, яке існувало серед вихідців Києво-Печерської обителі, що за свого часу пішли на інші землі: куди б їх Божий промисел не закидав, на схилі літ вони бажали єдиного — повернутися до Києва в рідні печери й лише там завершити свій земний шлях. Були й такі, що хотіли це зробити, та за життя не змогли, тоді декотрих тіла Божими чудесами все одно потрапляли в святі печери Києво-Печерського монастиря. Так, перед кончиною повернулися до Києва святителі Нифонт, єпископ Новгородський; Симон, єпископ Володимирський і Суздальський та й блаженний Амфілохій у 1121 році. Про подальші події знову дізнаємося з Київського літопису, в якому під роком 1122 записано:

«Амфілохій, єпископ Володимирський помер». Похований він був у Дальніх печерах так, як сам того бажав. А через сторіччя, у зв’язку з татаро-монгольським нашестям, вони разом з іншими печерськими угодниками були заховані. Ще через сторіччя, коли Києво-Печерська лавра почала відроджуватися, не знайшлося нікого, хто б знав, де вони знаходяться. Отож десь під спудом так і спочивають вони і в наш час.

Пам’ять його відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

23 жовтня — преподобного Мефодія Почаївського

У Волино-Почаївському патерику (М. 1888) не знаходимо відомостей про чернече життя на Почаївській горі до 1240 року, тобто до приходу туди київських ченців-біженців від татаро-монгольського нашестя. Проте народні передання свідчили, що чернече пустельницьке життя розпочалося там раніше. Про це написав у Волинських єпархіальних відомостях за 1896 рік протоієрей Н. Трипольський. Про це також йдеться у ґрунтовній праці митрополита Іларіона (Огієнка) «Свята Почаївська лавра», яка, слава Богу, збереглася до нашого часу, подолавши всі перепони безбожної влади у XX ст.

Мабуть, немає у Патерику згадок про той час тому, що справді то були народні передання й зафіксовані вони в рукописному творі польською мовою «Монастир-скит». Була на ньому й дата його завершення — 13 липня 1732 року і зберігався він у Лаврському архіві.

Отож згідно з тими переданнями, ще наприкінці XII ст. біля Почаївської гори жив побожний чоловік, якого звали Туркул, і володів навколишніми землями. Сталося так, що уві сні йому з’явилася Божа Мати, а невдовзі до нього прийшов досить поважний за віком чернець з Афону, на ім’я Мефодій. Із розповіді Туркула про те диво, чернець зрозумів, що Мати Божа обрала Почаївську гору місцем свого перебування й тут треба ставити монастир. А щоб залишити там якусь побожну пам’ятку, Мефодій на високій липі очистив від кори частину стовбура й намалював образ Пресвятої Богородиці. Розповіді Мефодіяпро Святу Гору Афон посіяли в душі Туркула бажання віддати Почаївську гору під обитель для ченців.

Невдовзі Мефодій повернувся на Афон, а в Туркула також виникло бажання подорожувати по Святих місцях. Вірогідно, він побував у Києві, а потім відбув на Афон. Там і розповів про своє рішення отцю Мефодію та умовив його повернутися у Волинський край.

Зрозумів отець Мефодій, що заснування чернечої обителі на Почаївській горі покладається саме на нього. У 1219 році вони разом повернулися з Афона, а вже наступного року завдяки праці 12-ти будівників були споруджені монастирські келії й церква Преображення Господнього. Її й освятив отець Мефодій, який і став першим настоятелем цієї обителі. Це був невеликий пустинно-жительний монастир, туди ж вступили і 12 будівників. Адже на його спорудженні трудилися разомі отець Мефодій, і будівники.

Настоятель монастиря багато працював і на освітній ниві. Він заснував школу, у якій було зібрано багато рукописних книг, склав пояснення до Нового Заповіту під назвою «Учительна Євангелія.» Упокоївся преподобний Мефодій у 1228 році, уже зовсім у поважному віці (137 років) і був похований у монастирі. На його могилі лежав великий камінь з написом: «Здесь лежит возобновитель и страж места святого.»

Отож і є всі підстави вважати преподобного Мефодія засновником Святої Почаївської лаври, тому й зображений він на іконі разом з преподобним Іовом Почаївським (пам’ять 28 жовтня (10 листопада)). На загальній іконі Собору Волинських святих вони також разом, стоять на колінах з іконою Почаївської Богоматері попереду всіх святих землі Волинської.

 

Джерело: Б.Самбор “Святі землі української”