17 листопада — преподобного Меркурія, посника Печерського, у Дальніх печерах; святителя Павла Конюшкевича, митрополита Тобольського

17 листопада — преподобного Меркурія, посника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Меркурій, чернець Києво-Печерський, жив у XIV ст. Він перебував у єдиномислії і великій та нерозлучній братерській любові з преподобним Паїсієм Печерським (пам’ять — 19 липня (1 серпня)). І що б вони не просили разом у Господа, те Він їм завжди давав, по молитві їхній. Особливо щиро вони просили Його ніколи їх не розлучати. Чернечий подвиг вони звершували разом в одній келії, а коли померли, то їх навіть поклали в одну домовину. І на небі разом з Ісусом Христом вони насолоджуються життям вічним.

Їхні святі мощі спочивають у Дальніх (Феодосієвих) печерах в окремих раках напроти один одного.

Пам’ять преподобного Меркурія вшановується ще й 28 серпня (10 вересня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Дальніх печерах спочилих, та в другу неділю Великого посту і 24 листопада (7 грудня).

 

17 листопада — святителя Павла Конюшкевича, митрополита Тобольського

Витоки роду Конюшкевичів походять дуже ймовірно із села Конюшки (тепер село Луки), що на Прикарпатській Самбірщині. Батьки майбутнього святителя за своїм соціальним походженням належали до багатого шляхетного роду і згодом переїхали до міста Самбора. Саме там у 1705 році в них народився син Петро. Початкову освіту він здобув дома та в Самбірському училищі, яке належало Православному братству Святого Апостола Пилипа.

Павлові дуже хотілося вчитися далі і шлях його проліг до Києва. Батьки бачили в ньому безсумнівні здібності й не заперечували проти його рішення. На той час єдиним православним вищим навчальним закладом на українських землях була Києво-Могилянська академія, найвищий розквіт якої був саме в цей проміжок часу. Вона була улюбленою школою всього українського народу. Православна освіта в Академії глибоко поєднувалася з прадавніми звичаями українського народу, її вихованцям вміло прищеплювалася велика й гаряча любов до своєї Батьківщини і Православної церкви. Навчання Петра в Академії припадає десь на 1715–1730 роки, за іншими даними — на 1717–1733 р. Приблизно в ті ж роки там навчався і його ровесник — Яким Горленко, майбутній український святий — святитель Іоасаф, єпископ Білгородський. Високий рівень навчання в той час забезпечували прекрасні наставники, такі як Феофан Прокопович (1704–1716), Сильвест Пановський (1716–1721), Йосиф Волчанський (1721–1727). Безсумнівно, Петро навчався в Академії «на відмінно», чим привернув до себе увагу керівництва і був залишений після її закінчення на викладацькій роботі в одному з нижчих класів. Великим благом на той час було те, що Києво-Могилянська академія працювала на користь народної освіти в повній згоді з Головною Українською Святинею — Києво-Печерською Лаврою. Своїх найкраще підготовлених вихованців Академія передавала своїй добрій і старішій союзниці — Лаврі, а та приймала їх до чернечої братії та при допомозі своїх старців-подвижників утверджувала в чернечому подвигу, а далі розходилися вони в різні кінці імперії на велику справу — підвищення рівня православної освіти і свого народу й інших народів та навернення до християнства — зовсім далеких у тому числі й сибірських. Але про це — далі. А тимчасом у 1733 році в Києво-Печерській Лаврі Петро прийняв чернечий постриг з іменем Павло від архімандирта Романа Копи, відомого своїм аскетичним настроєм та прийняттям схими в ранньому віці. З юних років Павло був схильним до усамітнення і Богомислія та мав постійний потяг до чернецтва. Тому прийняття ним чернечого постригу було природним явищем. Він пориває будь-які зв’язки з мирським життям, поринає у світ духовного подвигу і молитви і стає на шлях до вищого духовного вдосконалення. Уже за рік, 5 грудня 1734 року архієпископ Київський і Галицький Рафаїл (Заборовський) висвятив його до першого священно-чернечого ступеня — на ієродиякона. За іншими даними це відбулося 30 грудня 1739 року. Без жодних зауважень Павло ніс скромний послух продавця книг при Лаврській друкарні, незважаючи на те, що там вимагалася велика сумлінність і чесність. Подальші два роки він був вчителем піїтики у рідній Академії та Києво-Печерська Лавра знову покликала свого духовного сина до себе.

8 січня 1740 року спочив архімандрит Києво-Печерський Іла-ріон Негребецький, а на його місце було обрано настоятеля Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Тимофія Щербацького. Треба було їхати на посвячення до Петербурга з відповідною свитою та дарунками. Від’їжджаючи, він узяв з собою ієромонаха Павла як подорожнього скарбника, якому було доручено 5000 рублів. Це також був доволі складний послух, та з ним він справився достойно. Подорож майже через усю Росію протягом 2-х місяців подарувала молодому ченцю велику пізнавальну користь. Лише перелік міст, де побував Павло, говорить сам за себе: Батурин, Глухів, Брянськ, Серпухов, Москва, Троїце-Сергієва Лавра, Твер. Іверський монастир, Великий Новгород і Петербург.

Повернулися всі до Києва 9 березня 1741 року, але ієромонах Павло невдовзі наказом Святійшого Синоду призначається на посаду проповідника Московської Слов’яно-Греколатинської академії і негайно від’їжджає до Москви. Це було досить поважне призначення. Проповідники прирівнювалися до вчителів Академії і щодо пошани стояли рядом з керівними особами. Щонеділі, а також у святкові дні вони проголошували проповіді в академічному храмі, а інколи і в інших храмах Москви. Ієромонах Павло володів особливим даром проповідництва і це була його перехідна сходинка для вищого призначення. Уже за два роки його переводять у Великий Новгород, де архієпископом тоді був українець Амвросій Юшкевич, у минулому вчитель Києво-Могилянської академії. Новгородською єпархією тоді управляв також українець-архієпископ Стефан Калиновський. 18 лютого 1744 року ієромонаха Павла було призначено архімандритом Новгородського Свято-Юріївського монастиря, а це була нагорода за його великі попередні труди. Свято-Юріївський монастир був давнім монастирем, його заснування приписується київському князю Ярославу Мудрому, що в хрещенні був названий Георгієм (Юрієм). Монастир у своєму підпорядкуванні мав близько 15 приписних монастирів і володів величезними землями. Богослужіння в монастирі здійснювалося за особливим церковним чином з відзнаками, які надавалися лише архієрейській службі.

Свято-Юріївський монастир був одним із заможніших, інколи його називали навіть Лаврою. Головними турботами настоятеля монастиря було спорудження нових будівель та підтримання зовнішньої і внутрішньої неземної краси чернечої обителі. Архімандрит Павло постійно підтримував тісні зв’язки зі своєю духовною матір“ю — Києво-Печерською Лаврою. 1752 року приймав у Юр“ївському монастирі Києво-Печерського архімандрита Луку Білоусовича, з яким разом ступали на тяжкий шлях чернечого життя. В останні чотири роки його керівництва монастирем у Новгороді не було архієпископа і тому він фактично керував і Новгородською єпархією.

5 травня 1758 року в Петербурзі архімандрит Павло був висвячений на єпископа і возведений у сан митрополита Тобольського і всього Сибіру. До уваги, звичайно, були взяті його виняткові адміністративні здібності, неабиякий розум та всебічна розвиненість.

Півроку добирався до далекого Тобольська митрополит Петро і нарешті прибув туди 20 листопада 1758 року. Провівши ніч у Знаменському монастирі й незважаючи на сильний мороз, владика Павло здійснив молебень у міських воротах, а в літньому Успенському соборі — Літургію.

Тяжкою нивою для архіпастирської праці була Тобольська єпархія, яка розкинулася на безмежних просторах Тобольської, Томської і Єкатеринбургської губерній. Паства — це в основному люди різної етнічної належності, вислані до Сибіру для виправлення після кримінальних злочинів, озлоблені на всіх і на все, тисячі втікачів, велика кількість старообрядців. Багато було й іновірців, а також і новоохрещені із татар і калмиків. Владика Павло був сьомим митрополитом Тобольським родом з України. Багато праці доклали його попередники в розвиток Тобольської єпархії з самого початку XVIII сторіччя.

Будівництво дерев’яних храмів, яке вони свого часу забезпечували, було, звичайно, справою тимчасовою, бо роки й часті пожежі робили своє. Тому за час архієрейства святителя Павла збудовано більше 20-ти кам’яних храмів та відкрито декілька нових парафій. Чимало уваги він приділяв роботі семінарії, що була при архієрейському домі. Заснована вона була ще митрополитом Филофеєм Лещинським для підготовки священиків. Нестача кваліфікованих вчителів у далекому Сибірському краю була постійною проблемою семінарії. Тому, в першу чергу святитель Павло забезпечив відкриття при ній вищого богословського класу та призначив ректором семінарії архімандрита Михайла Міцкевича — вірогідно, випускника Києво-Могилянської академії. З 1765 року Тобольська семінарія була переведена на постійне державне утримання, а ще раніше вчителям була підвищена заробітна плата. Згодом до Тобольська прибули ще 2 випускники Києво-Могилянської академії: Саватій Ісаєвич та Веніамін Бялковський. Проте вибір надісланих вчених монахів не завжди був вдалим. Вчинивши наклеп на святителя Павла, Саватій Ісаєвич гірко образив його. Велику виховну роботу доводилося проводити і з діючими священиками, викликати до себе, а винних карати, застосовуючи в дусі того часу і тілесні покарання. Святитель Павло й тут підтримував зв’язки з Києво-Печерською Лаврою, яка надсилала йому свої «презенти» — книжкові.

А 23 березня 1766 року з Лаврської друкарні святителю Павлу було відправлено напрестольне Євангеліє — дарунок від архімандрита Зосими.

У 1764 році на території Тобольської єпархії в м. Іркутську були відкриті (нетлінними) мощі святителя Інокентія (Кульчицького), українського проповідника Православ’я в далекій сибірській землі. Це, мабуть, була остання радість у житті святителя Павла за свою єпархію. Митрополит Павло був ревним оборонцем верховних прав, супротивником відбирання монастирських земель та архієрейських будинків до державної казни. Усе це прагнув узаконити обер-прокурор Синоду 1.1. Меліссіно, та ще й за підтримки цариці Катерини II. Отож митрополит Павло категорично виступив проти втручання світської влади у церковне життя. За це вже гірко поплатився український святий-митрополит Тобольський Арсеній Мацієвич.

Митрополит Іларіон (Огієнко), називаючи святителя Павла «… однодумцем святителя Арсенія щодо оборони святої Православної Церкви…», вважав, що «це був високоосвічений ієрарх, українець… першорядний проповідник і богослов. Вперто говорив до всіх українською мовою».

Святитель Павло суворо дотримувався канонічних правил у церковному керівництві, а це також не подобалося «реформатору» церковного життя 1.1. Меліссіно.

Отож 22 червня 1767 року на засіданні Синоду Новгородський митрополит Димитрій Сєченов оголосив височайше повеління цариці викликати митрополита Павла до Москви. Та лише після розпоряджень Сибірському губернатору про висилку митрополита, він прибув до Москви 2 квітня 1768 року. Мав при собі письмове прохання про «звільнення від єпархії у Києво-Печерську лавру на спокій». Не дочекався засідання «грізного» Синоду щодо справи святителя Павла митрополит Димитрій Сєченов і помер 14 грудня 1767 року, а обер-прокурор 1.1. Меліссіно — 24 жовтня 1768 року. 25 квітня 1768 року Синод позбавив святителя Павла сану митрополита, та цариця Катерина цього рішення не затвердила. Як пише у своїй праці „Українська патрологія» митрополит Іларіон (Огієнко) — «бо мала досить клопоту і з митрополитом Арсенієм Мацієвичем».

Святителю Павлові було навіть запропоновано повернутися в Тобольськ на управління єпархією, але він відповів чітко й зрозуміло: „Я позбавлений єпархії за вироком Синоду, тому не можу повернутися до неї. Нехай відішлють мене до Києво-Печерської Лаври, у якій я дав обітницю послуху настоятелю».

29 червня 1768 року духовний син прибув до своєї Матері — Святої Києво-Печерської Лаври і пробув там на спокої понад два роки. При від’їзді до Києва від цариці була спроба передати митрополиту 10 тис рублів, та він від них категорично відмовився. Як служитель церкви, яка недавно світською владою позбавлена свого майна, він вирішив, що немає права приймати ці гроші, але промислом Божим ці гроші були використані на позолоту глав Великої Успенської церкви.

Останні місяці свого земного життя Божий обранець проводив у суворих чернечих подвигах і, незважаючи на стан здоров’я, служив або в Лаврі, або в інших храмах Києва. Проживав він в заново відремонтованих намісницьких келіях.

Десятирічне перебування в умовах суворого сибірського клімату та переслідування в останні роки від вищої церковної влади далися взнаки. Восени 1770 року святитель Павло склав заповіт, за яким усе його майно було роздано бідним ще до його смерті. А 4 листопада того ж року, як доповідав Синоду архімандрит Лаври Зосима Валкевич, святитель Павло преставився «з усяким християнським порядком».

З 13-ти українських сибірських святих лише в святителя Павла здійснилася заповітна мрія — повернутися з далекого краю на свою рідну землю.

Труна з мощами святителя Павла була поставлена в склепі, що знаходився в приділі в ім’я святого первомученика Стефана Великої Лаврської церкви. У 1912 році у зв’язку з підготовкою до канонізації мощі з дерев’яного труною були покладені до нової бронзової гробниці. Біля святих мощей за молитвами святителя Павла відбулося безліч зцілень.

Всеросійський Собор 1917–1918 років прославив митрополита Павла, але остаточно канонізувати не встиг. Лише Архієрейський собор Української православної церкви Київського патріархату 14 травня 1999 року приєднав святителя Павла митрополита Тобольського до сонму святих для церковного шанування.

На честь святителя Павла в м. Самборі Львівської області споруджено один із найкращих православних храмів в Україні.

 

Джерело: Б.Самбор “Святі землі української”