В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!
Одного разу до Ісуса Христа, Якого оточував народ, підійшов чоловік і привів з собою сина свого, якого мучив злий дух німоти і глухоти. Батько прийшов з наміром отримати допомогу страднику-сину. Але в його серці було якесь невір’я. Він жалівся Ісусу Христу на Його учеників, що вони не могли вигнати біса з його сина. “Учителю, – говорив батько, – я привів до Тебе сина мого, що має духа німого. Де тільки нападе на нього, кидає його на землю, і він пускає піну, і скрегоче зубами своїми, і ціпеніє. Я казав ученикам Твоїм, щоб вигнали його, та вони не змогли” (Мк. 9, 17-18).
Христос Спаситель при всій Своїй лагідності прогнівався на таке невір’я і сказав: “О роде невірний, доки буду з вами? Доки буду терпіти вас?” (Мк. 9, 19). Але тут же пожалів і страдника-сина, і нещасного батька і сказав: “Приведіть його до Мене”. І привели його до Нього. Як тільки біснуватий побачив Його, дух стряснув його; він упав на землю і валявся, пускаючи піну (Мк. 9, 19-20). Наблизившись до Сина Божого, злий дух своїм падінням на землю невільно виявив Йому свою покору.
Іншим був душевний стан батька. Він підійшов до Господа не з молитвою і вірою в Його всемогутність, як колись вчинив римський сотник, благаючи зцілити його слугу, а з якимись запитаннями і невірою. “Якщо можеш, – говорив батько Сину Божому, – допоможи нам, змилосердься над нами” (Мк. 9, 22). Як бачите, батько сумнівався в Ісусі Христі, тому й сказав: “якщо можеш”.
Господь Ісус Христос вирішив раніше ніж вигнати злого духа з сина зцілити душевну хворобу батька. Спаситель сказав батькові: “Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому” (Мк. 9, 23). І ось раніше невіруючий батько зі сльозами на очах викликнув перед усім народом: “Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству” (Мк. 9, 24). Тільки після сповідання перед Богом віри Господь промовив Своє всемогутнє слово і одразу ж вигнав із сина духа німого і глухого.
Як бачите, невіра батька в Божественну силу Ісуса Христа стала перешкодою для зцілення його сина. А коли в серці з’явилася віра, тоді настало зцілення. Те, що було неможливим через невір’я, за вірою стало можливим – і дуже швидко. Таким чином, нашу віру Господь наділяє Божественною силою, і віруючому стає все можливим.
Коли ученики запитали Ісуса Христа на самоті, чому вони не змогли вигнати злого духа, Господь відповів: “Через невір’я ваше. Бо істинно кажу вам: якщо ви матимете віру як зерно гірчичне (а воно дуже дрібне) і скажете горі цій: перейди звідси туди, і вона перейде, і не буде нічого неможливого для вас” (Мф. 17, 20).
Господь сказав це не лише Своїм ученикам, а й грядущим поколінням, тобто і нам з вами. І тепер Бог зціляє хвороби, що їх не могла вилікувати медицина, але тільки у тих людей які мають віру, подібну до сучасників Христа.
Часто в наш час християнин звертається до Бога з молитвою, щоб Він виявив Свою всемогутність і чи то зцілив від хвороби, чи спас від смерті, чи захистив від якоїсь біди, але благає Бога так, як той батько: “Господи! Якщо можеш, допоможи мені”. Звичайно, така молитва, поєднана з невір’ям, не допоможе тому, хто просить. Тоді люди ці починають зневірятися навіть в існуванні Бога. Вони говорять, що якби Бог існував, Він виконав би їхню молитву і допоміг би їм. Ми часто звинувачуємо Бога, а не себе, – звинувачуємо милосердя Боже, а не свою невіру або маловір’я.
Щоб мати спасительну віру, яка робить неможливе можливим, треба у простоті серця вірувати в те, що говорить нам Господь через Євангеліє. Наша віра повинна бути подібною до віри чистої і доброї дитини. То не віра, коли ми приймаємо тільки те, що приймає наш розум, і відкидаємо те, чого не можемо зрозуміти. Ми хочемо своєю малою міркою розтленого гріхом розуму виміряти безмірну і незбагненну премудрість Божу.
Коли говорить Бог, то чи не є це зухвальством людини – перечити Богу? Тому Ісус Христос говорить: “Якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне” (Мф. 18, 3). Треба смирити гордий розум і підкорити його слову Бога, щоб світло віри просвітило затьмарену гріхом нашу душу. Інакше ми залишимося у своїй власній пітьмі, хоч би ми і здобули мудрість земну, подібно до того, як непокірна і уперта дитина, залишиться невігласом, якщо не буде вірити і слухатися батьків і своїх наставників.
Для того, щоб вигнати зі своєї душі морок сумніву в словах Божих, коли відчуємо в собі протиріччя з якимось догматом віри, треба звернутися до Бога з молитвою, як той батько, що привів до Христа біснуватого сина. “Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству”. І Господь, знаючи нашу щирість, пошле нам світло віри.
Крім цього, треба поєднувати віру з любов’ю до Бога і свою віру показувати в ділах, виконуючи заповіді Божі, бо, як говорить ап. Яків: “Віра, коли не має діл, сама по собі мертва… та й біси вірують і тремтять” (Як. 2, 17, 19).
У своєму християнському середовищі ми часто зустрічаємося з такими християнами, які нібито й віруючі, але в серці тримають ненависть до своїх же братів і сестер – православних християн.
Без чистоти серця і без любові саме лише православне віровчення і досконале знання Біблії залишаються безплідними і некорисними для спасіння душі. Подивіться на деяких священиків і архиєреїв, ченців і богословів – вони багато знають, а для Царства Божого непридатні, бо живуть на землі, як та євангельська безплідна смоковниця. І в той же час ми знаємо багато святих, які не мали богословської освіти, але провадили життя в пустелях, лісах і монастирях. Вони очищали свої душі богоугодними трудами, молитвою і постом, і через це стали взірцем віри і духовного християнського життя.
Треба мати віру тверду і любов нелицемірну, щоб її не захитали ні біди, ні хвороби, ні тяжкі обставини життя, ні спокуси цього гріховного і розбещеного світу, ні гоніння за віру. Вірити Господу і любити Його лише в часи блаженства – це значить не мати ні віри, ні любові. Багатостраждальний Іов сказав: хіба ж ми повинні любити Бога тільки тоді, коли одержуємо від Нього благо, а коли Він посилає випробовування, то треба хулити Його або зрікатися? І сказав тоді св. Іов знамениті слова: “Нехай буде благословенним ім’я Господнє віднині і довіку”.
Віра лише в часи благоденства подібна до зерна, що впало на кам’янистий грунт, скоро зійшло, а як припекло сонце, засохло і не принесло плоду. Істинна віра вкорінюється і зростає в терпінні. Христос Спаситель сказав: “Хто перетерпить до кінця, той буде спасенний”.
Нехай подає нам Милосердний Господь непохитну віру, нелицемірну любов і терпіння. Якщо ми будемо твердо вірити і просити, то Він, безумовно, дасть нам ці скарби для наших душ. “Той, Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує і нам всього?” (Рим. 8, 32). Богу нашому слава на віки віків.
Амінь!
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет