Дорогі брати і сестри! Христос Воскрес!
В цей недільний день Церква подає нам для повчання два читання – з книги Діянь Апостолів та з Євангелія від Іоана. В першому читанні розповідається, як після гоніння ученики, що змушені були втікати з Єрусалима, почали проповідувати про Христа не лише юдеям, але і еллінам, тобто не лише тим, хто сповідував старозавітній Закон, але і язичникам. В другому читанні ми чуємо розповідь про спілкування Спасителя з самарянською жінкою, якій Він прямо відкриває, що Він є Той Месія-Помазаник, на Якого чекає світ.
Як ми знаємо з Писання та історії, в час земного життя Господа нашого Ісуса Христа сповідання істинної віри в Бога було зосереджене лише в одному народі – серед юдеїв. І Спаситель в розмові з самарянкою прямо вказує на це, говорячи: «Ви кланяєтеся тому, чого не знаєте, а ми кланяємося тому, що знаємо, бо спасіння – від юдеїв» (Ін. 4:22). Жінці хананеянці, яка голосно просила про зцілення її біснуватої дочки, Спаситель спочатку взагалі не відповідав, а коли ученики стали просити Його, сказав: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого» (Мф. 15:24). І лише коли перед учениками була виявлена її велика віра, Господь звершив те, про що просила хананенянка-язичниця.
На сторінках Євангелія ми не раз зустрічаємо згадку про самарян і про релігійну ворожнечу між самарянами та юдеями. Самаряни були етнічною та релігійною групою, яка за своїм походженням склалася через змішання переселенців, яких спрямували сюди ассирійські завойовники, із залишками місцевого населення північного ізраїльського царства, столицею якого була Самарія. Ці переселенці перейняли елементи юдаїзму, вважали себе істинними нащадками патріарха Якова, онука Авраама, та навіть збудували свій храм на горі Гарізім, протиставляючи його Єрусалимському храму. Все це спричинило ворожнечу між самарянами та юдеями до такого ступеня, що представники обох народів намагалися навіть не спілкуватися одне з одним.
Красномовним проявом такої взаємної ворожнечі є випадок, який стався незадовго перед Входом Господнім у Єрусалим, про що розповідає нам євангелист Лука: «І було, коли наближалися дні відходу Його з цього світу, Він твердо вирішив іти до Єрусалима. І послав вісників перед лицем Своїм; і вони пішли, і увійшли до села самарянського, щоб приготувати Йому. Але там не прийняли Його, бо було видно, що йде Він до Єрусалима. Побачивши це, ученики Його, Яків і Іоан, сказали: Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як і Ілля вчинив? Але Він, обернувшись до них, заборонив їм і сказав: не знаєте, якого ви духу; бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати. І пішли до іншого села» (Лк. 9:51-56).
Отже, між тогочасними юдеями і самарянами існувала релігійна та етнічна ворожнеча, і саме тому, бажаючи дорікнути Спасителю, його противники одного разу сказали: «Чи не правду ми говоримо, що Ти самарянин і що біс у Тобі?» (Ін. 8:48). Знаючи все це, стає зрозумілим щирий подив жінки, коли до неї звертається Господь з проханням дати напитися води: «Як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки? Адже юдеї не знаються з самарянами» (Ін. 4:9). Так само і ученики, які повернулися з міста, де купували їжу, здивувалися, що Христос розмовляє з самарянською жінкою.
Подальша євангельська розповідь свідчить, що хоча жінка ця була самарянка, і була грішницею, бо мала п’ять чоловіків і на час розмови жила не зі своїм чоловіком, – але вона щиро прагнула пізнати істину, щиро прагнула отримати тієї води живої, яку дає Христос, тобто божественної благодаті, яка дає вічне життя. І на це щире, відкрите прагнення, на це правдиве бажання пізнати істину, Спаситель прямо засвідчує жінці-самарянці, що Він і є очікуваний Месія, який «сповістить нам усе». Господь прямо каже: «Це Я, Який розмовляю з тобою» (Ін. 4:26).
Зверніть увагу на цей важливий момент! Як багато разів ми зустрічаємо у Євангелії розповіді про намагання тих чи інших осіб отримати від Господа Ісуса Христа відповідь на питання, хто Він є. Але ні синедріону на чолі з первосвященником, ні римському правителю Пилату, ні володарю Галілеї Іроду Він не відповідає так, як просто і відкрито відповідає самарянській жінці. Чому так? Тому, що самарянка справді хотіла пізнати божественну істину, а не довести, як часто буває між людьми, що її власні переконання є правдивими.
Ця євангельська розповідь засвідчує нам, що кожна людина, незалежно від свого національного походження, від статі, від культури та освіти, від віку та суспільного положення, від багатства чи убогості, від своїх попередніх переконань та навіть від того, наскільки грішним було її життя – кожна людина може і здатна отримати від Бога пізнання істини. Але умовою для цього є щире, правдиве бажання пізнати істину і жити згідно з нею. «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3:20) – говорить Син Божий в Одкровенні Іоана Богослова.
Старозавітній Закон був даний народу Ізраїля. Христос прийшов у світ для того, щоби не лише якась кількість безпосередніх Його учеників і послідовників, навіть не один чи кілька народів, але, як сказано в Євангелії, «щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3:15).
І прикладом такої відкритості Євангелія і Церкви до всіх народів, до всього людства, стає згадувана сьогодні в читанні з книги Діянь Апостолів громада вірних в Антиохії, де вперше проповідь про Христа, про Його Воскресіння та вчення Євангелія була сповіщена не лише юдеям, але і еллінам, тобто язичникам, які до свого навернення ані релігійно, ані етнічно не належали до народу Ізраїля. Тут, в Антиохії, вперше вірні почали називати себе тим іменем, яке вживаємо для себе і ми, і всі, хто вірує в Господа Ісуса Христа – стали називатися християнами.
Для перших часів існування Церкви питання можливості проповіді серед язичників та способу, яким навернені з поганства можуть стати християнами, були одними з найважливіших. І для того, щоби розв’язати суперечки та встановити загальне правило щодо цього, апостоли зібралися у Єрусалимі на собор, який став прообразом церковних соборів. Про цей собор та його рішення розповідається у 15-й главі книги Діянь Апостолів. На ньому, обговоривши докладно питання, чи слід на тих, хто навертається до Христа від язичників, покладати обов’язок дотримуватися усіх старозавітніх приписів, апостоли вирішили: «Вгодно Святому Духові i нам не покладати на вас більше ніякого тягаря, крім цього необхідного: утримуватися від ідоложертовного, i крови, i задушенини, i блуду i не робити іншим того, чого собі не бажаєте. Дотримуючись цього, добре зробите» (Діян. 15:28-29).
Отже, основою і джерелом нашого віровчення та практики нашого життя, як особистого, так і Церкви, є вчення і свідчення істини не людське, але божественне. Це вчення і свідчення у всій повноті дане Отцем через Сина, стверджене Духом Святим. «Я є путь, і істина, і життя; – говорить Спаситель – ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6). В іншому місці Господь Ісус Христос каже: «Усе Мені передано Отцем Моїм, і ніхто не знає Сина, тільки Отець; і Отця ніхто не знає, тільки Син, і той, кому Син схоче відкрити. Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє – благо, і тягар Мій легкий» (Мф. 11:27-30).
Про те, що свідчення істини проповідується не від самих апостолів і походить не від досягнень людського розуму, прямо каже і апостол Павло в посланні до Галатів: «Сповiщаю ж вам, браття, що Євангелiє, яке я благовiстив, не є людське; бо я прийняв його i навчився не вiд людини, а через одкровення Iсуса Христа.» (Гал. 1:11-12), додаючи: «Коли б навіть ми або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема» (Гал. 1:8).
Отже, дорогі брати і сестри, маємо бути твердо впевнені в тому, що ніякі зовнішні обставини, ніякі відмінності, які за умовами світу цього існують між людьми, не можуть бути перешкодою чи перепоною для пізнання істини та долучення до Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, Глава якої – Сам Господь Ісус Христос, а всі вірні – члени її тіла. «Hема вже ні юдея, ні язичника; нема ні раба, ні вільного; нема ні чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви – одно в Христі Ісусі» (Гал. 3:28) – свідчить апостол Павло. Тому лише від кожного з нас особисто залежить – чи бажаємо ми, як бажала жінка самарянка, пізнати істину, чи готові ми прийняти ту єдину істину, яку від Отця прийняв і передав ученикам Своїм Син Божий, а через них у Дусі Святому – Церкві. Якщо щиро бажаємо і прагнемо – то і нам Господь дасть пізнання істини, дасть відповіді на наші життєві та духовні питання, дасть тієї благодатної води живої, яка приводить до життя вічного.
Дорогі брати і сестри!
Щороку у третю неділю травня Україна відзначає День пам’яті жертв політичних репресій. Сьогодні разом з усім українським народом ми згадуємо і вшановуємо пам’ять невинних жертв сталінського так званого Великого терору 1937-38 рр. та інших кампаній політичних, релігійних, етнічних переслідувань, які відбувалися у колишньому Радянському Союзі протягом всього часу його існування. Заснована на теорії класової ворожнечі тоталітарна більшовицька ідеологія спонукала та виправдовувала фізичне знищення через репресії сотень тисяч наших співвітчизників та мільйонів громадян колишнього СРСР. Сьогодні схилімо голови перед пам’яттю невинних жертв терору, піднесімо молитви за упокоєння їхніх душ. Нехай Господь помилує їх та прийме у Своєму Небесному Царстві!
Амінь.