Проповідь Митрополита Епіфанія на свято Успіння Богородиці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сердечно вітаю усіх вас зі святом Успіння Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії!

Сьогодні ми вшановуємо подію, яка знаменує завершення земного життя Богородиці та входження Її у життя вічне. Саме тому хоча за звичайним міркуванням подібну подію люди називали би смертю, ми, християни, не кажемо так, але іменуємо її Успінням, сном тимчасовим, від якого до вічного буття нашу Владичицю пробуджує Її Божественний Син.

В чому ж полягає відмінність і чому Церква обрала саме таке найменування, не вживаючи слова «смерть» чи подібних більш звичних назв?

Перша відмінність полягає в тому, що наше звичайне земне життя завершується невідомістю, а тому смерть справедливо викликає острах. Частково цю невідомість заспокоює наша віра у Воскреслого Господа Ісуса Христа, через Якого і для нас відкривається воскресіння.

Адже якщо невіруючі залишаються у незнанні та через це бачать лише зовнішню сторону завершення земного життя, бачать бездиханне нерухоме тіло, яке починає тліти й розпадатися, то ми, хто вірує в Христа Воскреслого, очікуємо на наше власне воскресіння та життя майбутнього віку. Так про це пише у своєму Першому посланні до Солунян і апостол Павло, кажучи: «Не хочу ж, браття, лишати вас у незнанні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус помер i воскрес, то й померлих в Ісусі Бог приведе з Ним» (1 Сол. 4: 13-14).

Отже якщо для невіруючих смерть здається кінцем всього, а тому і сенс самого життя ставиться під сумнів, то для віруючих смерть є переходом від тимчасового життя до життя вічного. Ми не просто сподіваємося, що можливо за гробом є для нас продовження життя – ми твердо знаємо, маючи ясне свідчення про це у Божественному Одкровенні, що хоча тілесно ми помремо, але маємо безсмертну душу і у останній день історії світу цього, під час Другого Пришестя Спасителя і Страшного Суду, ця душа знову з’єднається з тілом, воскрешеним і оновленим для життя вічного.

Це знання надає життю сенс, бо воно стає не беззмістовною хаотичною сумішшю насолоди та страждань, яка завершується могилою, але усвідомлюється як шлях до вічного життя, як подорож до Дому нашого Небесного Отця, де нам приготовлено багато осель. Усвідомлюється як час праці, плід якої – вічне блаженство і винагорода за яку – нев’янучий вінець Божественної слави.

Однак раніше ми вже сказали, що смерть залишається пов’язаною для нас із невідомістю, а відтак – зі страхом. Бо хоча ми і знаємо, що воскреснемо, і знаємо про приготовлене нам вічне блаженство у Небесних Оселях, однак все це досягається нами не безумовно, і не для кожного вічність буде блаженною, а воскресіння – радісним. У 25-ій главі Євангелія від Матфея Господь сповіщає нам про Своє Пришестя і Страшний Суд над воскреслим людством, після якого грішники «підуть […] на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25: 46). Отже, сум і острах має викликати не саме усвідомлення факту невідворотності смерті, яка раніше чи пізніше прийде до кожного з нас, але усвідомлення гріхів, за які ми маємо бути справедливо осуджені.

Завершення земного життя Пречистої Діви було блаженним і мирним, адже воно було позбавлене цих суму та страху. Бо Вона не була зв’язана оковами гріхів, а навпаки, вже тут, у світі цьому, жила передчуттям благодатної вічності. Ось чому Церква, іменуючи завершення Її земного життя Успінням, тим самим хоче показати нам, якого ставлення до життя і смерті має прагнути і кожен із нас. Бо як сон приваблює нас, і чим більше ми працюємо, чим більше турбот маємо протягом дня, з тим більшою радістю і прагненням очікуємо на сон і на заспокоєння душі й тіла, які він приносить, надаючи відновлення сил – так і наближення смерті має бути для нас наближенням зустрічі з Творцем, очікування на яку спонукає нас з радістю трудитися для очищення від гріхів та для гідного приготування до вічності.

Саме так пояснює свої відчуття апостол Павло у Посланні до Филип’ян, коли пише: «Для мене життя – Христос, i смерть – надбання. […] Маю бажання визволитися i бути з Христом, бо це незрівнянно краще» (Флп. 1: 21, 23). «Перейшла Ти до життя, бо Ти Мати Життя» – співає сьогодні Церква, прославляючи Пресвяту Богородицю з нагоди Її Успіння, радіючи разом із Нею. Бо якщо нами день смерті сприймається найперше як день розлуки, коли або хтось йде від нас, або ми, коли помремо, самі полишаємо у світі цьому наших ближніх, – то для Пречистої і Преблагословенної нашої Владичиці цей день був днем єднання, коли навіть часткова розлука з Її Сином – навічно завершилася.

І в цьому полягає друга відмінність, заради якої Церква обрала для події, яку ми сьогодні вшановуємо, особливе найменування Успіння. З Передання ми маємо свідчення про те, що коли на третій день апостоли прийшли до гробу, в якому поховано було тіло Діви Марії, то знайшли його пустим та отримали від Бога одкровення, що Божа Матір раніше загального воскресіння милістю Сина Свого у повноті людської природи, душею і тілом, вже стала причасницею життя вічного. Тіло Її не зазнало тління, і не залишилося у гробі в очікуванні на Друге Пришестя Спасителя, як тіла інших померлих, навіть святих. Але таємничо Син Божий, Який Сам на третій день воскрес із гробу, також після триденного Успіння покликав із гробу до Себе і Матір Свою.

Тож якщо навіть для святих смерть означає триваюче розділення людської природи, коли душею вони вже перебувають у блаженному, райському спілкуванні з Богом, але тілесно залишаються у світі цьому, очікуючи на загальне воскресіння, то для Пресвятої Діви Марії це очікування було лише триденним, а тому нагадувало лише тимчасовий сон.

І в розумінні значення цієї події полягає ще один аспект нашого святкування. Адже навіть погоджуючись визнавати, що Христос Господь справді помер, був похований і воскрес на третій день, будь-хто може сказати: «А яке є свідчення того, що все, що сталося із Сином Божим, стосується і нас? Адже Він – Бог, і воскрес силою Свого Божества». У відповідь на це ми і маємо свідчення через Успіння Богородиці, бо Вона народилася від земних батька і матері, як народжуються люди, і жила у світі цьому, в якому і ми живемо, і смерть до неї прийшла так, як приходить до всіх, хто народився. Але коли всі померлі ще очікують на загальне воскресіння, Вона, як досвітня Зірниця провіщає початок дня – через Успіння стала уособленим провіщенням і ствердженням всього, що Бог приготував у вічності усім тим, хто любить Його.

Отже, вшановуючи Успіння Богородиці ми утверджуємо свою віру в те, що ця подія є засвідченням, як Бог виконує те, що обіцяв. Успіння засвідчує, що смерть воістину є тимчасовою і що після упокоєння вічне блаженне життя очікує на праведників, на тих, хто любить Бога і виконує волю Його, як це робила Пресвята Діва Марія.

Разом з тим ми підкреслюємо особливе шанування Владичиці, якого не удостоєний ніхто з інших святих, бо ніхто з них у повноті не осягнув ще такої глибини і повноти єднання з Богом, як Пречиста Діва. Тому справедливо і гідно іменується Вона чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів, святішою від усіх святих.

І хоча ми твердо сповідуємо і тримаємося того, що, як засвідчив апостол Петро перед начальниками і старійшинами, окрім Господа Ісуса Христа «нема ні в кому іншому спасіння, бо немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам» (Діян. 4: 11-12) – однак ніхто зі святих не має перед Богом більшого дерзновення у молитовному заступництві за вірних і за всіх людей, як Пресвята Діва Марія. Тому і в кондаку сьогоднішнього свята ми прославляємо Її, як «в молитвах невсипущу і в заступництві незмінне уповання».

Дорогі брати і сестри!

Сьогодні ми особливо вшановуємо і прославляємо Пречисту Владичицю нашу, бо Вона, як чуємо з тропаря свята, «в Успінні світу не залишила», по-материнськи опікуючись усіма дітьми Церкви, утираючи сльози скорботних, захищаючи немічних, наставляючи на істинну путь заблукалих, грізно стаючи проти нападів супротивників та ревно заступаючись за грішників, які каються. Як у земному житті своєму Богоматір наслідувала Свого Сина, так і після Успіння Вона уподібнюється Йому. Бо як Він, за власною обітницею, є з нами по всі дні до кінця віку, так і Пречиста Діва є близькою до всіх вірних і першою після Бога, до кого ми звертаємося у молитвах, знаючи слова Писання, що «багато може щира молитва праведного» (Як. 5:16).

Тож від усього серця будемо знову і знову промовляти: «Під Твою Милість прибігаєм, Богородице Діво, молитов наших в час журби не відкинь, але від бід визволи нас, Єдина Чиста і Благословена»! Пресвятая Богородице, допомагай нам! Пресвятая Богородице, спаси нас!

І якщо будемо не лише славити Пречисту Владичицю, але і наслідувати Її чесноти, віру та життя – то і ми сподобимося того, щоби після тимчасового сну смертного бути прийнятими у Небесні Оселі.

Амінь.

Джерело