Історія собору

Свято-Михайлівському ка­федральному собору виповнюєть­ся 155 років від завершення побу­дови та освячення – він є па­м’яткою місцевого значення і хра­мом Української Православної Церкви Київського патріархату. У середині ХІХ ст. в місті пере­важна більшість православних церков були дерев’яними, мурова­на церква стояла лише на Російсь­кому кладовищі. У той же час лише кам’яних римо-католицькux храмів було чотири. Історія храму складна й неоднозначна, шлях до становлення був довгим і часто драматичним.

Житомирський купець Михайло Федорович Хаботін вирішив на власні кошти по­будувати храм:

– Життя, можна сказати, прожив: добра настачив, шану людей маю, єдине за І чим болить – дітей Бог не дав. Та така вже Його воля, ­думав. – А що залишу на землі після себе? Купочку праху? Тож нехай Божий дім вознесеться , аби серця людські не черствіли, аби па­м’ятали, що все скоро ми­нуле, окрім світла душі та благородства помислів … Дещо пізніше протоієрей Микола Трипольський напи­сав про ці наміри так: «У по­хилому віці бездітний Хаботін вирішив створити дім Божий, і цій святій справі, воіс­тину, віддав усе – і гроші, й усе завзяття своє … ». Газета великої імперії «МосковскиеВедомости» й того більше – мало не оду співала на сторінках своїх: «По удобству места, по прочности ка­менной постройки, по величес­твенному наружному виду, сим­метричности внешних частей здания, древневизантийскому стилю – церковь эта служит ук­рашением городу, есть лучшим его достоянием … ».

Самому ж Михайлу Хаботіну втілення задуму далося досить тяжко. «…Тісні ворота та вузь­кий шлях, що ведуть до життя, й не всі знахо.дять їх … ». Жертви, принесені заради здійснення благородної мети, не забезпечу­вали легкого ії досягнення. Поневіряння храмотворця почалися… з бюрократичної тяганини.

Неодмінним бажанням купця було. створити храм із незалеж­ними, самостійними правами.

Ще довго тривали б пошуки місця для церкви, якби купець на останні збереження не прид­бав ділянку землі на розі вулиць Київської та Пилипонівської (нині Михайлівської). Та навіть після такого рішучого кроку чи­новники єпархії змушували його разом із будівництвом церкви здійснювати спорудження будівель для причту (слу­жителів храму) та призна­чити для нього, як було вказано у вимозі, «при­стойні кошти на утриман­ня».

Проценти від цього капіталу мали забезпечува­ти утримання причту спо­руджуваної церкви. Сума для того часу була на­стільки значною, що навіть заощаджень жито­мирського купця виявило­ся недостатньо. Усвідом­люючи свою неспро­можність, боголюбивий храмотворець змушений був просити духовну вла­ду про дозвіл будувати церкву для заміни нею де­рев’яної та старої церкви на вулиці Кафедральній з надією зробити Ії окремою й самостійною. Тільки та­ким чином, поступаючись вимогам губернської верхівки Російської Православної Церкви, купець міг здійснити свій задум. Царські ж чиновники не лише не намагалися сприяти Михайлу Хаботіну, але й гальмували своїми діями добру справу. Спочатку на­полегливо вимагали від купця, щоб він будував церкву на по­рожньому місці – по­близу Хлібного рин­ку (тоді це була глуха околиця й церква не змогла б підтримува­ти себе). Коли ж Ха­ботін попросив до­зволити будівництво в центрі міста по ву­лиці Великій Бер­дичівській, то йому і в цьому навідріз відмовили. Бюрократичне листування настільки знову затягнулося, що благородним намірам купця ледь не прийшов кінець. Роздратова­ний тяганиною Хаботін в офі­ційних листах єпархіальному ар­хієрею та губернатору вказував на перепони з боку місцевої консис­торії Російської Православної Церкви. Він попереджував висо­ких осіб, що, якщо й надалі йому чинитимуть перешкоди, то по­жертвувані кошти використає на цю ж справу на своїй батьків­щині у Владимирській губернії. До слова, на спорудження храму Михайло Хаботін презентував близько 37 тисяч карбованців. Для порівняння: тогочасні міські прибутки Житомира в середньо­му становили 23 тисячі карбо­ванців за рік. Так, витративши всі свої збереження, він не зміг сплатити обов’язковий купець­кий податок і, в останні роки свого життя потрапив до нижчого майнового стану – був записаний до житомирських міщан.

А тим часом на розі вулиць Київської та Пилипонівської за­вирувало – розпочалося будів­ництво храму, за риштуваннями все вище здіймалася велична споруда. Протоієрей Микола Трипольський згадував: «Хаботін від самого початку будівництва церкви і до його закінчення ціли­ми днями невтомно доглядав за ходом робіт … Часто вечорами, коли робітники закінчували свою денну працю, можна було поба­чити Хаботіна на лавці під стіна­ми церкви, котра будувалася, ­виймав гроші зі шкіряної тор­бинки й розраховувався з робітниками».

Нарешті, в 1856 році церкву було побудовано й освячено. Храмотворець же недовго пора­дувався на своє дітище – за три роки помер.

Спливали десятиліття, бу­ремні вітри воєн і державних nе­рево ротів котилися над країною. Переживши Жовтневу революцію, Свято-Михайлівський кафед­рал ший собор не вистояв nеред більшовuцьким режимом – гірка доля чекала не лише на служи­телів культу, а й на церковні споруди (хоча в більшості своїй вони були цінними архітектур­но-історичними пам’ятками).

В 1927 році служба в храмі припинилася. Далі гірше: фон­ди Державного архіву Жито­мирської області детально по­відали, як після акту обстежен­ня міськкомунгоспом стану будівлі церкви в липні 1929 року вже у вересні Адмінвідділ Жи­томирського окрвиконкому по­рушив перед його Президією питання про закриття Михай­лівської церкви та передачу будівлі під культосвітню уста­нову. Мотивація – нібито «ре­лігійна громада Михайлівської церкви з приводу відсутності коштів на проведення капіталь­ного ремонту відмовилася від користування зазначеною цер­квою». « .. .Про закриття Михай­лівської церкви клопочуть робіт­ничі збори майже всіх підприємств Житомира та Жито­мирська міська рада, причому трудящі вимагають використати церкву під культосвiтнi установи», ­йдеться в протоколах Президії ок­рвиконкому за грудень 1929 року. До того там же: «Релігійна гро­мада протягом усього часу не ремонтувала церкви, яка вимагає капітального ремонту … ». О, сум­нозвісна турбота про трудящих і їх духовне зростання! «З 1936 року будівля церкви без зовнішнього та внугрішнього ремонту й пере­обладнання використовувалася під склад» – вже з іншого доку­менту Держархіву. Покійний Ха­ботін із його благодійністю, вибачте на слові, помер би ще раз, побачивши таке святотатство. Й німецько-фашистські загар­бники теж використовували храм у такій якості: складали тут конфісковані радіоприй­мачі. Лише з 1942 року в ньо­му знову почали правити служ­бу. Після визволення Житоми­ра радянськими військами в ніч на 1 січня 1944 року Свято- Ми­хайлівський собор аж до чер­вня 1960 року збирав прихожан і належав до пам’яток архітек­тури. 15 червня 1960 року міськвиконком розірвав угоду з громадою храму, укладену ще в 1944 році, а виконком облас­ної ради 20 червня того ж року це рішення, звісно, затвердив, передавши будівлю церкви То­вариству «Знання», а підвал ­магазину «Спортговари» під… склад. Задля блага Товариства з розповсюдження політичних і наукових знань розтрощили вщент дзвіницю, звівши двопо­верхову споруду під кабінети.

3 1985 року в приміщенні діяв ляльковий театр.

У жовтні 1991 року храм в ім’я Святого Архистратига Михаїла відродився втретє. Примішення церкви за рішенням об­ласної ради народних де­путатів передано жито­мирській громаді Української Автокефальної Пра­вославної Церкви. Під сірим дощовим осіннім небом просто під стіна­ми храму настоятель Свя­то- Михайлівського собо­ру отець Богдан відпра­вив службу – за активістів церкви, які на багатолюд­них мітингах закликали владу почути їх законні вимоги, за прогресивну інтелігенцію міста, грома­ду УАПЦ і за здоровий глузд та справедливу перемогу …

Зрештою, так і мало відбути­ся. Адже покровитель храму Ар­хистратиг Михаїл – створений для боротьби з войовничим сата­нізмом, маючи силу, надану Бо­гом, знищує нечисть вогненним мечем – воєначальник небесних ангельських сил. А сьогодні Свя­то- Михайлівський собор потре­бує нашої допомоги для закін­чення його реконструкції та ре­ставрації необхідні кошти.

У кожного своя дорога до Храму. У когось – через біль і страждання, коли йдуть сюди, як до останнього порятунку. В інших це – поклик душі, коли несуть у душі вдячність за світло прийдеш­нього дня. І під високим його склепінням сходить на людей просвітлення, стають чистими серце й помисли. Й починають розуміти, що всі жорстокі вітри сьогодення не варті жодної сльо­зинки. Адже немає меж благодаті Небесній і нескінченна любов Божа.

Сьогодні у храмі діє одна з найкращих недільних шкіл. При церкві фун­кціонує безкоштовна бібліотека духовної літератури: для тих хто тільки розпочинає духовне життя, так і для священнослужителів – Святе письмо,святоотцівські твори, православна психологія, книги для дітей і багато-багато іншого. Послугами бібліотеки користуються не тільки віру­ючі, а й студенти різних навчаль­них закладів..